КИЇВ. УНМ провела першу акцію в Молодіжному Мистецькому Центрі

Павло ЗУБ'ЮК, в.о. Голови Київської міської організації УНМ:

В середу 12 травня я мав честь бути одним з організаторів імпрези «Велика Українська Війна: пам’ять без міфів», на якій доповідачі з різних регіонів України розповідали історії життя своїх предків під час воєнного лихоліття.

Дивним чином в цих історіях не було нічого «великого», хіба крім випробовувань, що випали на долю наших родин. То чому ж замість вивчення таких от людських історій нам пропонують поклоніння червоним знаменам та медалькам з профілем Сталіна?..

(Див. розділ "Фотогалерея")

Заміна у сталому словосполученні “Велика Вітчизняна Війна” терміну “Вітчизна” на “Україна” одразу викликає відчуття якогось фальшу чи навіть абсурду. Дивно, адже чи може в українському офіційному дискурсі слово “Вітчизна” мати якесь інше значення? Очевидно, що може. І всі ми говорячи про “Велику Вітчизняну” згадуємо зовсім іншу – неукраїнську – Вітчизну.

Міф “Великої Вітчизняної” творився дуже ретельно. Адже вона була єдиним аргументом усіх репресій, утисків та етноцидів в СССР: ці “недоліки” були потрібні для перемоги над Всесвітнім Злом. Не згоден? – Фашист!

“Велика Вітчизняна” тримала докупи усю хистку споруду совєцького патріотизму: без неї вся історія 1/6 світу перетворювалась на “класову боротьбу” або ж протистояння з “їхіми нравами”, котре – знову ж таки – втрачало будь-який ґрунт з-під ніг без порівняння цих самих “нравів” з фашизмом і згадки про потребу довершити справу “Великої Вітчизняної”.

На практиці формування совєцького патріотизму могло виглядати так. Хлопця з Херсонщини, у якого під час Голодомору вмерла вся родина, призивають до війська. Чи хоче він захищати більшовицьку владу? Навряд. Тим паче щойно нього народився син, дружина лишається сама в понищеному колгоспному селі… Але за дезертирство – розстріл. І от вже наш герой добросовісно стріляє у гітлерівських вояків, котрі намагаються форсувати Дніпро. Але хтось “нагорі” вирішує, що червоноармійці стріляють не надто активно, а можливо взагаі є потенційними зрадниками-перебіжчиками. Втім, може я й перебільшую: про нього як і про тисячі інших “рядових будівників комунізму” просто “забули” – і от вже величезний вал води з підірваного Дніпрогесу зносить червоноармійські позиції просто в море… А іронія долі в тому, що синові загиблого солдата цього не розкажуть. Якщо йому вдасться вижити під час нацистської окупації – то вся пропагандистська система буде виховувати його совєцьким патріотом саме на підставі долі батька – “Захисника Вітчизни”. Так людина, котра втратила все завдяки більшовицькій владі і є справжнім символом злочинності більшовизму – “лёгким движением руки” перетворюється на символ його – більшовизму – моральної леґітимності.

Я не кажу, що всі червоноармійці пройшли подібний шлях. Але таких випадків надто багато, щоб про них забувати. Моя бабуся розповідала про жахливе болото в околицях її рідної Березані на Київщині, де при відступі тонули цілі вантажівки з червоноармійцями. Ще чув від очевидців спогади про “визволення” Броварів, коли всіх чоловіків до 55 років переважно без зброї кинули на форсування Дніпра. Чи згадають про долі цих людей на черговій річниці Перемоги над нацизмом? Навряд. Адже цьому дню не пасує історична правда. В нас це – День Совєцького Патріотизму, коли над Хрещатиком висять символи держави, що організувала вже визнаний нашим парламентом геноцид…

Тому я мрію про час, коли в контексті Другої Світової в нас говоритимуть саме про Велику Українську Війну. Не про “героїчну боротьбу Добра зі Злом”, а про одне з найбільших випробувань, крізь яке пройшов наш народ. Пройшов, воюючи по різні боки фронту, в різних арміях та формуваннях, а переважно просто намагаючись вижити. Мрію про те, щоб замість витрачати гроші на святкові салюти та фанерні символи злочинного режиму – наша держава нарешті спромоглася відшукати і вшанувати кожного загиблого в тій війні мешканця України і кожного солдата, що загинув на український землі – байдуже, якої він національності, віри, чи під чиїм прапором воював. Мрію про те, що злочини будуть названі злочинами, і взагалі – речі, що стосуються тієї війни, будуть названі своїми іменами. Мрію про припинення суперечок про те, хто з загарбників був “меншим злом”, а отже “добром” чи то “визволителем”. Мрію про справжнє Визволення, в першу чергу – Визволення нашого світогляду.